Сьогодні
відзначається Міжнародний день визволення в’язнів
фашистських концтаборів. На території Добропільського району також був
концентраційний табір військовополонених.
Спочатку він
розміщався в хуторі Калініно, в якому утримувалося біля 800 полонених. Потім
військовополонених перевезли до хутора Кам`янський і
розмістили в приміщенні конеферми. Тут утримувалися вже близько 2000 радянських
військовополонених. Територія концтабору була просто огороджена проволокою і
була під відкритим небом. Вночі на території концтабору горіло багато вогнищ,
коло яких грілися військовополонені.
Обліку, практично,
не було, тільки кількісний облік. Приміщення, в якому знаходилися полонені,
було не пристосоване для життя, а тому військовополонені часто хворіли. В
таборі їх утримували в умовах неймовірної скупченості, масових епідемічних захворювань. Їх розстрілювали за найменшу
провину. Харчовий пайок на добу видавався дуже скудним, та і той обирався
охоронцями табору. Одного разу, коли старший над військовополоненими бив їх за
те, що вони хватали їжу на землі, яку їм залишали селяни, комендант
застрелив його. Старший над полоненими
був із тих же полонених, якого призначили німецькі власті в хуторі.
Від поганих умов знаходження в приміщенні, обкрадання
харчового пайка і звірячого відношення охоронців ( донських козаків), щодня
мерзло до двох відсотків полонених. Донські козаки, які прийняли присягу
фашистській Німеччини, жорстоко обходилися з радянськими полоненими,
напівживих закопували в землю, хворих та
виснажених розстрілювали, трупи скидали в силосну яму. Але були випадки, коли
при поховані 3-4 мертвих полонених, випускали 5-6 живих. Якщо з німцями можна
було домовитися, до донські козаки на ніякі умовини та поступки не йшли. Саме
вони стали катами інших загиблих військовополонених.
Німці не звертали
уваги на допомогу селян військовополоненим. Тому можна було через колючий дріт
кидати їжу: цибулю, буряк, початки кукурудзи, жарене насіння тощо. Дітвора
збирала ягоди, фрукти, овочі, замотували в тканину та теж кидали через колючий
дріт. Поліцаї дозволяли це робити і казали: «Ваші люди, то і годуйте їх».
Коли донські козаки почали стріляти, то хлопці знайшли інший вихід. Вони
стали використовувати «рогатки», з яких стріляли картоплею та дрібним буряком.
В`язнем концтабору в
хутору Кам`янський
був мешканць міста Добропілля Осадчий,
який за часи свого життя, розповідав про страхіття своєї долі. Староста хутора
Вінса (Верхній Артема) Іван Подопригора узнав, що в концтаборі полонених були
фахівці сільського господарства. Тому
він звернувся до коменданта села Добропілля, щоб звільнили полоненого Антона
Антоновича Примакова, який мав професію агронома. Примакова звільнили з
концтабору і направили працювати агрономом в село Октябрське.
Військовополонені
били каміння на щебінь в кар’єрі неподалік від хутора для дороги, яку будували від міста Красноармійське
до міста Павлограда. Охоронці водили полонених вулицею хутора до садиби Федора
Івановича Курського, далі наліво через річку Бик. Жінки виносили до колони
полонених щось поїсти (варену кукурудзу, картоплю та інше). Військовополонені
дралися за їжу, бо її було дуже мало. Полонені були дуже голодні і тому, коли
бачили їжу, то втрачали розум і вели себе, як звірі. Хто був сильніший, той і
хватав більше їжі. Охоронці дерев`яними дубинками розганяли полонених.
Ще на початку 1942
року військовополонені інколи втікали з табору, поки була охорона з одних німців. При охороні концтабору
німцями можна було за хабар (підкуп охорони продуктами їжі, ювелірними
виробами, грошима) викупити полоненого солдата , сказавши при цьому, що він родич. Інколи військополонених відпускали
під забов`язання
більше не воювати, але це було дуже рідко. Їх потім реєстрували управа, місцева поліція по місцю мешкання. Концтабір
знаходився біля дороги і полонені писали та передавали перехожим людям записки
з позначенням свого місця знаходження. І так по ланцюжку записка потрапляла до чиєїсь
рідні.
Коли ж прийшли
донські козаки, то все це закінчилося. Донські охоронці завзято конвоїрували та
охороняли полонених. Били голодних, знесилених, нерідко з важкими пораненнями
солдат. Били з будь-якого приводу, просто ради розваг. Крок вліво, крок
вправо – лунав постріл. Інколи вбивали за ради потіхи. По дорозі на
роботу в кам’яний кар’єр вбивали тих полонених, які були слабі, хто хотів
зачерпнути пригоршню води з річки Бик. В самому кар’єрі донські козаки кидали зверху
на полонених камені. При цьому старалися кидати прицільно, щоб нанести травми і
без того обезсиленим людям. Травми давали привід для переводу полонених у групу
смертників, де без ліків , медичної допомоги та догляду полонені приречені були
на скору смерть.
При наступу
радянських військ військовополонених двічі переводили в інші місця. Це було на
кінець 1941- початок 1942 років та на кінець 1942 – початок 1943 років. В
вересні місяці 1943 року, коли німці остаточно відступили з хутора, то
полонених не знищили, а евакували пішим ходом на захід.
При першому
відступу німців з хутора, комора з продуктами, яка знаходилася в підвалі
старого магазину, була залишена. Суховерко рушницею збив замок і селяни з
комори забрали продукти: цукор, муку, мармелад та інше. Коли німці повернулися
до хутору, то зібрали сходку селян. На той час старостою був мешканець хутору
Іван Яцюк, який попросив селян повернути взяті продукти і обіцяв, що за це
ніхто не буде покараний. Слова він свого дотримав.
На сьогодні ніхто
не знає точної кількості померлих мучеників концентраційного табору. По
приблизним підрахункам померло більше 1500 полонених, які до сих пір вважаються
без іменними.
Вже після війни в
1947 році останки загиблих радянських військовополонених перенесли на шкільне
подвір`я і переховали в братську могилу. Тоді поховали 836
черепів в двох домовинах. При проведенні асфальтування вигульних площадок для
корів на молочнотоварній фермі № 1 було знайдено ще 15 черепів з останками
загиблих, які переховали в 1995 році. Всього в братській могилі поховано 851 загиблий
військовополонений. Це сама найбільша
могила загиблим воїнам в роки Великої Вітчизняної війни на території
Добропільського району.
