Татаренко Степанида Гілерівна народилась і до 20 років
прожила у Львівській області. В наш край приїхала у 1961 році
підзаробити трохи грошей, та так і залишилась на Донеччині, знайшовши і щастя,
і долю.
Степанида
Гілерівна працювала завфермою, птахівницею, свинаркою, поваром, кухаркою, стаж
роботи 42 роки. Заміж вийшла за водія колгоспу, з яким створили міцну
українську родину і прожили довгих і щасливих 53 роки ( помер чоловік 22 грудня
2016 року).
Найбільша радість життя – народження синів:
Олександра 1963р., Володимира – 1968р., онуків: Миколая – 1991 р., який
закінчив автодорожній інститут, зараз мешкає у с.Гришине, одружений і очолює господарство батька; Володимира - 1999р., який навчається в Селидівському
технікумі за спеціальністю «гірська справа». З 10-12 років онуки могли керувати
і машиною, і трактором.
Афганістан…
це слово лякало батьків та матерів довгих 10 років, тому, що серце тремтіло від
болю, страху за своїх дітей. «А якщо наш син опиниться на війні?!!»… Офіційно
афганська війна тривала з 23 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року і належить
до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного
висвітлення і аналізу. Той день, коли закінчилася війна, став днем, коли
скінчився і рахунок втрат наших солдатів, командирів. Важкий, сумний підсумок. І мама дочекалася святих, дорогих серцю
слів: "Мамо, я –ЖИВИЙ!".
Правда
про Афганську війну… Вона різна. Хвороблива і гірка правда у долі воїна
–інтернаціоналіста, сина Степаниди Гілерівни - Володимира Миколайовича
Татаренка.
11
місяців Володя служив на війні … Черговий обстріл автоколони, яка
транспортувала снаряди виявився фатальним. Він залишився живим, але
зневіреним у майбутнє і з вічною відмітиною на тілі, яка завдає страждань
кожного дня усі 28 років післявоєнного життя. Два роки лікування у НДІ ім.Бурденка
тодішньої столиці, 6 операцій, реабілітаційний період. А
янголом – охоронцем на ці важкі роки повернення до життя стала непосидюча,
завзята, любляча, сама найкраща у світі мама, яка кожні 2 тижні відвідувала
сина, бігала по інстанціям, благала усіх про допомогу.
Сила
духу української жінки – матері не знає меж і перепон, мабуть в ті дні Господь
надав їй сили, міці і осяяв терпінням та надією.
Ця
історія може бути схожа на сотні інших, але ми всі – земляки, приголомшені силою
волі, зусиллями жінки – матері, яка до сьогодення радіє кожній хвилинці,
кожному ДНЮ, прожитому поряд із своєю кровиночкою – синочком та його родиною.
