Якби ця історія потрапила на очі
голлівудському режисеру, то цілком могла б надихнути його на нову героїчну
сагу. Бо вона — про любов і біль, війну та людяність, тяжку працю й щастя бути
собою… Її герої живуть у маленькому селі на Донбасі й, попри всі випробування,
віддані землі своїх предків, дбайливо господарюючи на ній і плекаючи традиції
для спадкоємців…
Почаювати до Пантелійовича
Чай у тутешніх краях
знатний — із різнотрав’я, що додає цілющому напою неповторного аромату й смаку.
— Його цілісіньке літо збирає і сушить сторож Пантелійович, іменем якого
вже давно здалося брендувати цей трав’яний купаж, — каже Володимир Голованьов
(керівник і власник агропідприємства «Торецьке»). І пропонує до чаю такого ж
запашного й багатого на відтінки смаку гречаного меду, що накрутив на власній
пасіці. Ми ласуємо цією смакотою в мальовничому місці біля води, де господар
облаштував дерев’яну альтанку — аби було де родині й друзям зібратися, коли є
нагода. Поряд — майданчик із натягнутою для волейболу сіткою, плетена гойдалка
з очеретяним дашком, охайний «п’ятачок» піщаного берега. З другого боку балки
хтось із місцевих рибалить. Метрів за 100–200 праворуч і ліворуч розташувалися
чиїсь пасіки. Загалом на території господарства та в селі — майже 800
бджолосімей, тож працьовиті комахи ще й агрономам стають у пригоді.
Розчищений від очерету берег вирізняється від теплої літньої палітри
тутешньої балки. «Син і зять полюбляють рибалити з ночівлею, тому планую
облаштувати маленьку хатку для рибалок із лазнею, щоб було їм де заночувати й
попаритися», — каже Володимир Миколайович. Найближчим часом у великій родині
очікують поповнення — невістка Тетяна при надії, тож без п’яти хвилин дідусь
уже нині міркує, де буде краще встановити пісочницю — аби малюкові весело було
ліпити «пасочки», та й місце для засмаги не завадило б упорядкувати…
У цих здавалося б незначних
побутових деталях душа господаря розкривається такими унікальними гранями, яких
не побачиш, офіційно розпитуючи про врожайність і вподобання щодо
ґрунтообробітку. А як сяють його очі, коли він згадує якийсь особливий епізод
зі свого життя — про зустріч із долею на автобусній зупинці, про полювання та
мандри, про апітерапію — з укусами бджіл і сном на вулику. Ці емоції варті
багатьох пафосних промов «про час і про себе».
Коли не щастить із
керівниками
Голованьови з діда-прадіда
мешкають у селі Торецьке. Однойменне сільськогосподарське підприємство — СТОВ
«Торецьке» — народилося 2000 року на базі розпайованого колгоспу імені Щорса,
де працювали батьки Володимира, й звідки він отримав направлення на навчання в
Луганський сільськогосподарський інститут. Коли з дипломом агронома молодий
фахівець повернувся додому, в колгоспі йому сказали: «Агроном у нас є,
працюватимеш інженером. Так і розпочав свою колгоспну кар’єру — без особливих
перспектив і сподівань на краще життя, чотири роки не отримуючи зарплати.
Власним мотоциклом їздив на роботу й по запчастини для сільгосптехніки. Аби
якось вижити, вони разом із молодою дружиною (медиком за фахом) утримували
власне домогосподарство. На той час уже мали двійко малих дітлахів…
Нехай там як, саме той
непростий період бурхливих дев’яностих загартував майбутнього керівника,
навчивши прагнути до своєї мрії. Їхній колгосп, за рейтингами районної газети,
завжди пас задніх. За це Володимиру з юності було прикро й образливо. Якось,
читаючи оту газету, хлопець запитав у мами, чому так? А вона відповіла: «Не
щастить нам із керівниками». За півстоліття їх у колгоспі імені Щорса змінилося
мало не три десятки — що два роки присилали когось нового. «Наче у виправну
колонію», — іронічно зауважує Володимир Голованьов. Годі було й сподіватися на
якийсь позитивний результат… Тож коли люди довірили йому, своєму односельцеві,
відповідальність за господарство, він уже на другий рік вивів його у
передовики. І таку високу планку утримує вже двадцять років. Скажімо, 2018-го
за врожайністю зернових посіли перше місце у Слов’янському районі й друге — в
Костянтинівському…
Звісно, ще те випробування
— вести аграрний бізнес за 30 кілометрів від лінії розмежування в зоні
збройного конфлікту. В садибі господаря й тепер у тихий день чути відлуння
пострілів. А в ті страшні часи, коли гради літали над садибою, за ніч ніхто
навіть на мить не склепив очей…
Найголовніше, чим завдячуєш
долі
Про подробиці п’яти
останніх років господарювання в умовах ТАКОЇ підвищеної ризиковості очільник
СТОВ «Торецьке» розповідає дуже стримано. Кількома штрихами: як доводилося по
кілька разів на день проходити перевірки «звідти» й «звідси»; як подумки
розпланував, куди перевозити дорогу агротехніку, «якщо за нею прийдуть»; як
манівцями вивозив доньку-студентку з окупованого Луганська й мало не чудом
забирав її документи з уже ЛНРівського вишу… З гіркотою додає, що війна
відкинула всі бізнесові плани на п’ять років назад… Та його очі знов починають
сяяти, коли мова заходить про справжні життєві цінності — найголовніше, чим
людина завдячує долі.
«Діти вирішили продовжувати
сімейну справу», — каже він. І з нашої розмови я розумію, що Володимир з юності
мріяв про велику родину («бо кому ж довіряти, як не своїм»). Він став
найстаршим чоловіком у сім’ї дуже рано — у 15-ть, коли помер батько, і 37-річна
мама повністю присвятила своє життя дітям — йому й сестрі. Працюючи дояркою,
вивчила їх, справила обидвом весілля й досі допомагає, чим може. Вже два
десятиліття сестра Тетяна головує в сусідньому селі — Торському, а Володимир
привів дружину в батьківську хату, де вони й дотепер мешкають разом із мамою.
Нещодавно родина
Голованьових побільшала — бо Яна і Влад уже створили власні сім’ї. Тепер усі
вони працюють у родинному бізнесі: Яна — агрономом, її чоловік Андрій —
механізатором, Влад — інженером-механіком, його дружина Тетяна — референтом
керівника підприємства. На молодь батько покладає великі надії й сподівання.
Утім, як зізнається, вже нині може сміливо довірити їм відповідальність і дуже
пишається своїми спадкоємцями.
Каже, що жодного разу не змушував
сина й доньку до праці — просто намагався показувати її привабливі сторони.
Змалку гроші за роботу платив, як усім іншим робітникам. Діти працювали й
обідали разом з усіма іншими робітниками, а за платнею приходили в контору, де
ще й потрібно було у відомості підписатися… Починали, звісно, «на мітлах» (на
току підмітали зерно), десь років у 10–12. Влад і досі пам’ятає суму свого
першого заробітку — 264 гривні. Далі був помічником комбайнера, працював на
вантажівках… З розумінням, як можна заробити більше, прийшло бажання працювати
на повну. «І в мене теж так було, — додає Яна, розповідаючи, як колись у
дитинстві серйозно казала: «Я на роботі», коли тато намагався відправити її
додому раніше, ніж закінчиться зміна.
І що той фармацевт проти
агронома?..
Рішення Яни вчитися на
агронома родину здивувало. «Я їй кажу: доню, навіщо воно тобі — постійно в
пилюці й у гумових чоботях? Давай, може, краще у фармацевти — будеш у
біленькому халатику в чистенькій лабораторії, — розповідає Олена Голованьова,
як намагалася відрадити свою дитину. Та все було марно: Яна вступила в аграрний
університет на агрономію. Не зупинила навіть практика… у свинарнику й корівнику
(їх майбутнім агрономам довелося вичищати від гною й білити) — телефонувала
додому, скаржилася і все одно стояла на своєму: «Бо робота цікава». «І я тобі
за те ж: на пасіці меду поїв, у ставку скупався, під дубом у спеку поспав, у
полі на комбайні поїздив — а фармацевт що? — жартома додає батько. Він,
щоправда, спочатку теж сумнівався, чи надовго вистачить у доньки завзяття. Тож
коли вона прийшла на практику, відрядив її у бухгалтерію. Мовляв, а раптом їй
більше сподобається робота економіста? «Але, бачу — дитина моя закисла,
нецікаво їй», — пригадує Володимир Миколайович. — Згодом підходить і питає в
мене: а можна я в поле поїду. І коли вона почала опановувати тонкощі агрономії,
стало зрозуміло, що кабінет — це не для неї…»
«Я на початках дуже
переживала, чи зможу стати фахівцем, чи впораюся з роботою, — каже Яна. —
Агроном має розумітися на силі-силенній нюансів, а їх мені ще вивчати й
вивчати. Нині я відповідальна за насінництво в нашому господарстві. Передусім
усі дані по кожному окремому полю вношу в таблиці, аналізую, а тоді ми разом із
головним агрономом радимося і колегіально вирішуємо. Крім того, маю забезпечити
стабільну роботу механізаторів під час кожного агротехнологічного процесу. На
своїх полях ми вирощуємо соняшник, кукурудзу, пшеницю, ячмінь, овес,
льон-довгунець, гречку, просо. Та врожайність у наших краях дуже залежить від
сонця й кількості опадів. Цьогоріч, приміром, жодного дощу в червні не було.
Тому потенціал самого гібрида, зокрема, його посухостійкість, як скажімо, у
насіння бренду Pioneer®, яке ми вирощуємо, — це неабияка конкурентна перевага,
коли борешся за кожен центнер урожаю. Тож віддаємо перевагу перевіреному часом
партнерству зі світовим лідером, що створює посухостійкі гібриди вже понад
півстоліття. Науково перевірена продукція компанії Corteva Agriscience додає
агрономові оптимізму навіть в умовах ризикованого землеробства».
До своєї роботи Яна
ставиться дуже відповідально. Веде дослідницьку роботу на полях господарства і
мріє досягнути таких результатів, аби батько нею пишався. Дякувати, за
підтримки таких компаній, як Corteva Agriscience, у молодих агрономів нині
чимало можливостей для розвитку.
А ось її брат Влад,
вступивши на магістратуру Полтавського аграрного, навчатиметься за
індивідуальним графіком —щоб набувати практичного досвіду безпосередньо в
господарстві. Тим паче, що коли кожен на своєму місці, значно легше долати
навіть найскладніші виклики. Молодший Голованьов мріє в майбутньому стати
головним інженером, а згодом досягнути батькових горизонтів і подвоїти чи потроїти
їх. «А я буду заступником», — підхоплює тему Яна. На що керівник господарства
жартома зауважує: «Порішали. Тепер, певне, батькові треба йти відпочивати»…
Хоча, звісно ж, відпочинок
господареві не дуже й на часі. Попереду ще так багато справ. Наприклад, розчищення
лісосмуг, кожна з яких уже «відгризла» 10–15 метрів поля. За всю цю землю
господарство платить, але ж не обробляє її. Якщо вирубати оту деревину, то на
п’яти тисячах гектарів «Торецького» набігає 100–120 га — таке собі середнє
фермерське господарство. Тож і землю вдасться повернути в обробіток, і щепи на
зиму заготувати (тутешні села не газифіковані, тож обігрівають оселі вугіллям і
деревиною). А за кілька тижнів уже й сіяти треба…
У своїх
спадкоємцях Голованьов-старший цінує порядність, відкритість, розуміння (цього,
як каже, нині бракує багатьом сім’ям). Шкодує, що у їхньому дитинстві приділяв
більше часу бізнесу, а не дітям (хоча, зауважує, що, мабуть, по-іншому тоді б і
не вийшло). Тому
тепер намагається компенсувати «пробіли», по-дорослому розповідаючи про життя і
бізнес уже дорослим дітям. А Яна і Влад зізнаються, що з батьками їм дуже
пощастило. «Нехай там що, нас навчили завжди залишатися людьми»…
Джерело: газета "Агромаркет"
