Хочемо познайомити Вас з однією
з талановитих представників сільської молоді Міщишиною Крістіною. Ось що
Крістіна пише про себе: мені 23 роки. І я захоплююсь творчістю Тараса Шевченка.
З віршами геніального поета я познайомилася в шкільні роки, коли навчалася у
Шилівській ЗОШ. Вивчати творчий і життєвий шлях славетного Кобзаря продовжила в
Донецькому національному університеті.
У віршах Тараса Григоровича
стільки непідробних емоцій і енергії, що
від кожного слова захоплює дух. Вони надихають багатьох людей, в тому числі і
мене. Тарас Шевченко став одним із тих ідеалів, на які хотілося бути схожою. І
тому я теж спробувала писати вірші. Перший твір, простенький и по-дитячому
наївний, я присвятила рідній бабусі. А через кілька років з допомогою своєї
вчительки Блашнікової О. Ф. випустила маленьку збірку, присвячену Т. Г.
Шевченку. В університетські роки скарбничка моїх «шевченківських» творів
поповнилася двома більш дорослими і глибокими віршами.
У Тараса Григоровича багато
видатних і пророчих віршів. Але мій найулюбленіший – «Плач Ярославни». До вашої
уваги вірш присвячений Т.Г.Шевченку.
І без бою. Все без бою лягають трупи
У могили, що рили ще вчора самі.
Наді мною, наді мною згущаються круки.
Я сиджу. І тринадцять минає мені.
Треба встати. Треба встати і взяти у руки,
Мабуть, зірку, що там он пала в вишині .
Зупинити, хоч на вік зупинити ці муки.
Я піднявсь. І тринадцять минуло мені.
Написати. Ці слова щоб запали у душу.
Ніби просто слова, а палає, неначе клеймо.
І я знаю, що мушу. Нестримно так знаю, що мушу.
Бо всередині в мене болить так постійно воно.
Закували. Зацькували за правду тюрмою.
Та нічого, не страшно – мене не злякає і смерть.
Та і воля десь там, за тією монархостіною.
Та стіна не зупинить думок моїх всю круговерть.
Бо я бачив у снах, як іду серед ночі лихої
(Може сни мої віщі, а може, як завше, обман)
Серед поля чужого. І хтось там іде за спиною.
Та нікого не бачу – ховає кривавий туман.
Але раптом в руці в мене свічка маленька цвітінням,
Лиш на мить відволікся, а в мене уже смолоскип.
Потім зірка засліплює поле яскравим горінням,
А я йду і все йду серед степу. І йду я углиб.
І я бачу за мною людина, в руці їй кайдани,
Осипаються порохом прямо під ноги мені.
Заживають на серці незгоєні ліками рани.
А довкола все люди ростуть у вогні.
І я вже не один. Нас не тисячі, нас вже мільйони.
І це поле вже наше, і наш цей безкрайніїй світ.
Я їх всіх поведу крізь нездолані кимсь перепони.
І я їм подарую навіки свій «Заповіт».
І так хороше стало, коли я від сну пробудився.
Усміхнувся я зорям, і зорі всміхнулись самі.
Я стрічав знов світанок. І мріями з ним я ділився.
А десь там у кущах все тринадцять минало мені.
