До Дня Шахтаря
На початку ХХ століття в районі хутора Дубровка і села Ново-Олексіївка (сучасне
село Никанорівка), що належали поміщику Б.А.Коптеву, відмічена перспективна
кам'яновугільна площа («дача») Західно-Донецького кам'яновугільного товариства.
Дані про розробку вугілля на цій ділянці не виявлені. Втім, східніше села до
революції 1917 року працювали дрібні шахти Арона і Штагера. Перша знаходилася в
Граковій балці, між сучасними селами Суворове й Бойківка Добропільського
району, і розробляла пласт вугілля потужністю близько 0,5 м.
Що стосується копальні І.Д.Штагера, відкритої на землях вказаного поміщика
(землемір Гринер вказує його як «Шпогер»), остання розробляла вугілля на
горизонті 36 м. Підйомна й вентиляційна шахти були відкриті в 1915 році й
працювали лише 20 днів. Втім, за 3 тижні, без техніки, було видобуто 7 тис.
пудів (до 115 т). Під землею працювали 6 робітників (тобто, кожен робітник
кіркою відбив й видав на-гора по тоні вугілля), на поверхні – 8 осіб. Звичайний
ритм роботи звичайної кустарної шахти…
«Столипінські шахти», тобто відкриті в часи, коли посаду Прем’єр-Міністра
Російської імперії займав П.А.Столипін, працювали в Липовій балці. Місцеві
жителі називають їх «генеральськими», оскільки господарем був генерал-майор
В.С.Токайшвілі. Останній з дружиною Анною-Ніною мав землі в маєтку Григоріївка
в Липовій балці, де зараз знаходиться Федорівка Покровського району. Примітно,
що сама Федорівка до генеральського руднику не має ніякого відношення.
Орієнтовно в 1906 році почалися роботи по закладці «генеральського» рудника, а
в 1909 році Григоріївський рудник генерал-майора В.С.Токайшвілі вже дав перше
вугілля. Генеральська шахта, яка перебувала в 16 верстах від станції Гришине,
була першою з виниклих тут копалень, можливо – найбільшою. До 1918 року тут
працювали шахти інших дрібних власників, список тільки відомих прізвищ
перевищує 10 найменувань.
Максимальна продуктивність становила 6,5 тис. т, з них до 1,5 тис. т доставляли
гужем на станцію Гришине, решта розпродавали на місці. Хоча за сприятливих
умов, тут і на навколишніх селянських копальнях могли видобувати до 100 тис. т
вугілля на рік. Протягом першого півріччя 1910 року на руднику було видобуто
120 тис. пудів вугілля, за календарний рік – 163 тис. пудів. У зв'язку з
відсутністю під'їзних шляхів, вуглевидобуток на копальні коливалася. У 1911
році рудник видав всього лише 96 тис. пудів вугілля, в першому півріччі 1912
року – 200 тис. пудів, а за аналогічний період 1913 року - лише 130 тис. пудів
(причому, за рік видобуток склав 150 тис. пудів). Видобувна здатність рудника в
1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів (передбачалося відкрити 3 шахти з сумарною
продуктивністю до 2 млн. пудів), в 1912-1913 роках – лише в 1 млн. пудів.
У зв'язку із нестабільним вуглевидобутком в районі Григоріївки, власник рудника
до 1918 року неодноразово змінювався. З 1914 року рудник належав Алексєєвському
гірничопромисловому товаритву (на прізвище господаря – В.І.Алексєєва), з 1915
року – власне, В.І.Алексєєву, з 1917 року – акціонерному товариству
«Григоріївка-Гришине». Сам генерал В.С.Токайшвілі входив в число акціонерів і
володів контрольним (без 1 акції) пакетом акцій. У 1914 році на 1 діючій шахті
даного рудника (22 працівника) було видобуто 30 тис. пудів вугілля при
видобувній здатності 0,7 млн. пудів. У 1915 році тут видобули 250 тис. пудів
вугілля при видобувній здатності в 2 млн. пудів на рік. Причому, в 1915 році
тут планували добути в 1916 році 840 тис. пудів вугілля. У 1916 році видобувну
здатність рудника встановили в 2 млн. пудів на рік, при цьому вже в звітному
році сподівалися видобути 1,5 млн. пудів вугілля. Статистика видобутку вугілля
на копальні в 1916-1918 роках відсутня, але швидше за все реальний
вуглевидобуток був набагато нижче планового. Керуючими на руднику були
С.Н.Богарніков, потім – Л.О.Рабінович.
Не пізніше 1913 року поряд із рудником, у трикутнику Григор’ївка (Разине) –
Суворове – Михайлівка (Бойківка), були закладені дрібні шахти селян, арендарів,
підприємців тощо. У 1915-1918 роках тут працювали шахти Вєркєна, Давидова,
Ізуса, Шінявського, Шульмана, Євтухова, Шпунтовича, Мовергозе, Камінських,
Рибкіна, Пеняєва, Ісакіївські копальні. Практично всі вони увійшли до складу
рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень
«Григоріївка-Гришине». Глибина цих кустарних шахт не перевищувала 30 м, тобто
вони виходили на «язики» – виходи вугільних пластів, їх крайні верхні точки
відносно денної поверхні.
На руднику добували вугілля марки Т, не затребуване широко на ринку. До весни
1918 року найбільші шахти (Токайшвілі, Алексєєва та ін.) відпрацювали запаси
родовища на верхніх горизонтах, і була потрібна реконструкція рудника. Крім
того, для залучення робочої сили, було потрібно капітальне будівництво житла.
Обговорювалася можливість будівництва 2 нових шахт глибиною 53 м кожна з
механізованою (нескінченною) відкаткою вантажів по ухилах і бремсбергах
(бремсберги нових шахт передбачалося збити з ухилами старих). Передбачалося
будівництво 2 казарм, 2 будинків, контори та матеріального складу.
Рудник, станом на весну 1918 року складався з: шахт Давидова, Шульмана, № 1-2
тощо; 350 тис. пудів вугілля, що скупчилося на промплощадці; застарілого
будинку Мовергозе для службовців (робочі проживали в сусідніх селах і хуторах);
контори, лавки, амбулаторії та невеликого складу в будівлі Шінявського.
У 1911 році Рада З'їзду гірничопромисловців півдня Росії підтримала перше
клопотання про будівництво залізничної гілки до копальні – тупикової
Григоріївської під'їзної колії протяжністю 15 верст для обслуговування шахт
Новоекономічного і Григоріївки однією гілкою. Але в 1912 році
Донецько-Грушівське товариство кам'яновугільних й антрацитових копалень заклало
на землях Новоекономічного свій рудник, а до 1913 року підвело до нього
рудникову вузькоколійку. Примикати Григоріївському руднику своїми рейковими
під'їзними шляхами до приватної залізниці не було сенсу.
В 1913 році через Раду З'їзду пройшло клопотання про будівництво тупикової
гілки на Григоріївку від роз'їзду Сухецький (район передвхідного світлофора
станції Родинська з боку Мерцалово) до межі маєтку. До кінцевої станції гілки
повинні були примикати ґрунтові й рейкові під'їзні шляхи шахт Григоріївського
рудника і дрібних орендарів. Гілкою передбачалася вивіз вугілля та хліба.
Міністерство шляхів сполучення в 1913-1914 роках не включило гілку на
Григоріївку в проект залізниці Рутченкове – Гришине – Добропілля, і
погоджувалося побудувати гілку тільки при поверненні коштів на будівництво, що
не влаштовувало генерал-майора В.С.Токайшвілі.
В 1916 році проект залізничної лінії Гришине – Краматорська – Дружківка,
складений незадовго до цього в правлінні акціонерного товариства Токамакскої
залізниці, був скорегований управлінням Катерининської залізниці. Нова траса
залізниці передбачала примикання до існуючих залізниць в районі Гришине по
роз'їзду Сухецький, а також трасування через Казенноторське (Шахове). Що
стосується Григоріївського рудника, в декількох верстах на північний захід від
останнього передбачалося спорудження станції Паровична, яка обслуговувала б
шахти, розташовані на лівому схилі Липової балки. Питання про обслуговування
шахт на правому схилі Липової балки, а також з боку Григорівки, залишався
відкритим.
В 1918 році, з урахуванням відкриття в майбутньому станції Паровична, був
затверджений план будівництва рудникової вузькоколійки з кінною тягою від шахт
Григоріївського рудника, розташованих на правому схилі Липової балки, до
роз'їзду Сухецький, який влітку 1918 року передбачалося відкрити для прийому
вугілля. Гроші на будівництво передбачалося виручити від реалізації
незатребуваного вугілля, що накопичився на промплощадці рудника. Звісно, до
осені 1918 року питання будівництва рудникової вузькоколійки і нової залізниці
вирішене не було, а далі розгорілася громадянська війна. Зміна ладу зробила
безглуздим будівництво як нової залізниці, так і вузькоколійки.
Примітно, що і в документах дореволюційної епохи, які складалися в
Донецько-Грушівському товаристві кам’яновугільних й антрацитових копалень, і в
документах власників Григоріївського рудника, «червоною ниткою» проходить тема
необхідності будівництво залізниці до рудника. Також постійно порівнюються
обидві копальні із наголосом на те, що Донецько-Грушівське товариство мало
«підтримку Азіатського банку», і через це змогло і збудувати залізницю, і
налагодити промисловий вуглевидобуток, а генерал цього не зміг з фінансових
міркувань. Але причини невдач генерала криються не лише у фінансовій стороні
питання й відсутності залізниць, і не стільки в цьому. Головною, на наш погляд,
є причина ненадійності ділянки вугільного родовища (а точніше, пластів на його
верхніх горизонтах), яке розроблялося в Григоріївці, в плані перспектив
вуглевидобутку.
Після виру подій 1917-1920 років, так званий «Григор’єво-Гришинський» рудник
опинився у складі Гришинського (північного) куща (УДКП). Станом на 1924 рік,
діяли шахти на схилах балки Липова (числилися при станції Добропілля), на яких
працювала 121 особа. Найпівденніші шахти рудника поблизу села Григор’ївка
(наприклад, № 7 при станції Гришине) вже не діяли. В середині 20-х років усі
шахти рудника перейшли у підпорядкування радгоспу «Гірник-2» (з 1963 року –
«Добропільський»). Одним з невирішених питань залишався транспортний – аж до
50-х років минулого століття вугілля возили гужем. Останні згадки про них
датовані 50-ми роками минулого століття, а залишки деяких ідентифікуються й досі.
Втім, шахти Григоріївського рудника розробляли верхні горизонти ділянки
вугільного родовища, яку нині відносять до поля нині діючої шахти ДП «ВК
«Краснолиманська».
(на фото - залишки відвалу породи шахти Григоріївського рудника у трикутнику
Федорівка - Суворове - Бойківка)
