До 85-ти річчя Добропільського району
Народилася вона в мальовничому Золотому Колодязі у сім’ї колгоспників. Батько Олександр Васильович працював зав.фермою, мама, Валентина Іванівна, була дояркою. Ліну та її сестру виховувала бабуся. Більшу частину дня батьки були на роботі, тому дівчата рано почали виконувати хатню роботу та поратися по господарству. Чекали вечерю, бо тоді вся сім’я збиралася разом. Заморені, але радісні батьки завжди цікавилися у доньок, як пройшов день, чим вони займалися та чим допомагали бабусі.
А неділю Ліна Олександрівна і сьогодні згадує особливо, бо збиралася практично вся родина. Приходили батькові сестри, племінники, стіл ломився від смачних сільських страв, свіжоспеченого хліба, пирогів, пампушок з часником до борщу. Всі посміхалися, раділи спілкуванню.
Ось із тих часів щаслива родина, у розумінні Ліни Олександрівни - це та, що вміє бути разом, де чути сміх дітей, онуків, відчувається аромат пирогів. Вона рано почала готувати, особливо щось випікати, бо розуміла дитячим серцем, що цим принесе радість близьким. І ще хотілося бути схожою на маму, бо вона завжди робила це з усмішкою, руки вправно вимішували тісто, аж поки воно не починало пищати. Для дівчинки це було схоже на священнодійство. А ще любила вона спостерігати, як мама вишивала, а бабуся в’язала. Тому всі члени сім’ї були в теплих шкарпетках, а хата заквітчана рушниками і вишитими картинами, в’язаними гачком серветками. Це від батьків вона навчилася рукоділлю, готуванню, щоденному читанню, вірити в родину, любити і поважати людей, жити у злагоді. І вишиті на щастя і долю рушники прикрасили весілля дітей, а іменні ікони з бісеру, освячені в церкві, стали оберегами для них.
Батько став для неї ідеалом чоловіка, людини, символом вірності і добра. По ньому вона і досі звіряє свої вчинки, хоч його немає вже більше 20 років, а вона все ще думає, а як би батько сприйняв той чи інший її вчинок.
Середню освіту Ліна Олександрівна здобула в Золотоколодязянській середній школі. На все життя запам’ятала своїх учителів: класного керівника Мельникову Віру Савелівну, учителя української мови та літератури, Мельникова Сергія Спиридоновича, учителя історії, фізика та завуча Мокрого Віктора Федоровича, учителя хімії та директора школи Ралькіна Миколу Васильовича. Це в них вона навчилася любити рідну мову, пишатися історією рідного краю, поважати і шанувати людей. Тому і професія вчителя була обрана дуже рано, бо хотілося бути схожою на них.
Після школи вступила на філфак Донецького державного університету. Питання місця роботи не стояло – тільки у рідній школі працювати і вчитися майстерності у шанованих вчителів. У 1984 році запропонували роботу у відділі учнівської молоді Добропільського райкому комсомолу. Працювала з задоволенням, знайомилася з життям та історією району, вивчала проблеми учнівської молоді, розширювала свій кругозір і знову вчилася, бо оточували прекрасні люди: вчителі району, керівники господарств, робітнича молодь. Наровілова Людмила Володимирівна, колишній секретар райкому партії та Марченко Любов Олександрівна, І секретар райкому комсомолу, стали новими вчителями. Навчили ретельно готуватися до будь-яких заходів, детально продумувати план сценарію, умінню спілкуватися з людьми, дотримуватися субординації, що дуже допомогло у її подальшій роботі.
Там же вона і зустріла свого чоловіка Анатолія. Він став її опорою, вірним супутником і помічником. Вона завжди говорить: «Я за мужем». За рекомендацією району чоловіка було рекомендовано на роботу в колгосп імені Щорса. Так ця сім’я стала жителями нашого села Торецьке. Тут народився і другий син.
Рідним стало це село із щирими, привітними людьми. Прикипіла любов’ю до села. Доля розпорядилася так, що працювати почала у школі сусіднього Костянтинівського району. По суті, все життя її пов’язане зі школою. Доля наділила дивовижним умінням працювати з дітьми. Для декого стала товаришем, для декого наставником, колегою.
Щирість, доброзичливість, повага до дітей, батьків, колег, готовність прийти на допомогу – це ті риси, які допомагали їй знайти шлях до серця кожного учня, дати змогу заглянути у внутрішній світ людини. Вона вчила, що головне не оцінка заради оцінки, а міцні знання й переконання мають бути усвідомлені кожним, і якщо дотримуватися цього правила – ніколи не завиниш перед власною совістю, досягнеш поставленої мети.
Сьогодні вона не може сказати нічого негативного про своїх учнів. Більшість з них досягли омріяного, стали хорошими сім’янинами, порядними людьми, завжди вітають один одного зі святами.
Прекрасних синів виховала разом з чоловіком Ліна Олександрівна. Гордістю виповнюється серце матері за дітей: стрункі, виховані, освічені, обидва закінчили університет, молодший і аспірантуру, одружилися, подарували чудових онучок. Як тільки випадає можливість, приїздять до батьків, допомагають по господарству. І тоді лунає сміх, печуться пироги, парує смачний борщ, а онучки намагаються і собі зліпити пиріжок, правда, поки більше обсипаються мукою.
Мудра жінка, турботлива мати, лагідна бабуся – це все про неї.
Нещодавно Ліна Олександрівна перенесла складну операцію на хребті і зараз вчиться жити обмеженою у русі, але родина їй допомагає, а вона не втрачає оптимізму і радіє кожному дню. Жінка і члени її родини щиро вдячні Шахівськй сільські громаді за вагому допомогу на операцію та лікування. Вона завжди була активною. Приймала активну участь у суспільному житті села і громади, приймала участь у конкурсах з рукоділля, неодноразово була членом виборчої комісії та її головою.
Шановно Ліно Олександрівно! Вітаємо Вас з ювілейною датою Добропільського району і бажаємо найшвидшого одужання і повернення до активного життя.
Горобченко Тетяна – голова первинної ветеранської організації села Торецьке.
